1
понедельник, 26 октября 2015 г.
«Нова держава» Франко
«Нова держава», яку Франко почав будувати відразу після початку заколоту в липні 1936 року і розбудовував після 1939 року вже в умовах миру, в цілому мала досить потворний характер. Перш за все, принаймні двадцять років украй жорстоко, аж до страт, придушувалися будь-які політичні опоненти режиму. «Нація і далі розколота навпіл, — зазначав усередині 40-х кореспондент британського «Таймс». — Половина — переможець і далі тримає ногу на горлі переможеної половини, а та і далі кипить обуренням». Німецький же посол Шерер оцінював перед Новим, 1941, роком кількість «червоних», утримуваних у франкістських в’язницях і концтаборах, 2 млн. осіб — величезна цифра для країни з населенням 25 млн.! У країні створювалася «органічна демократія» і «корпоративна держава» — дуже багато в цьому питанні франкісти запозичили в італійських фашистів. Соціально-економічна політика режиму Франко базувалася на чотирьох основних елементах — контрольованій економіці, автаркії, корпоративізмі і соціальній «гармонізації».
Проголошена генералісимусом наприкінці громадянської війни стратегія економічного націоналізму знайшла своє практичне втілення в режимі автаркії — прагненні до повного самозабезпечення країни всіма необхідними промисловими і сільськогосподарськими товарами. В роки Другої світової війни існували об’єктивні труднощі з імпортом із країн, які воювали на тому чи тому боці, після завершення війни режим Франко потрапив у міжнародну ізоляцію: в грудні 1946 року Генеральна асамблея ООН закликала всі країни-члени відкликати своїх послів з Мадрида, підтвердила рішучість не приймати Іспанію ні до ООН, ні до її спеціалізованих організацій. Водночас це певною мірою відповідало інтересам іспанських підприємців, які позбувалися іноземних конкурентів і могли отримувати фінансову підтримку від уряду, виробляючи «життєво важливу продукцію».
Величезні руйнування і втрати, яких зазнала Іспанія під час громадянської війни, компенсувалися вкрай повільно. 12 років — до 1951-го — зберігався картковий розподіл основних продовольчих продуктів, процвітав чорний ринок. Для реалізації стратегії економічного націоналізму було створено Інститут національної індустрії (ІНІ). Спочатку його очолив сам Франко, але справа виявилася настільки складною, що невдовзі він поступився керівництвом другові свого дитинства, відомому суднобудівникові Антоніо Суанчесу, який проголосив вищим пріоритетом нації «благо держави». Соціальні конфлікти Франко вирішував цілком у радянському дусі — з одного боку, жорстоко, по-звірячому придушувалися будь-які спроби шукати шляхів покращання соціальних умов у боротьбі з режимом чи «поза ним». З другого — «вертикальні профспілки», які об’єднували і найманих працівників, і роботодавців, і були повністю контрольовані державою, виступали арбітром у суперечках про умови та оплату праці.
З 1951 року в Іспанії було запроваджено безплатне медичне обслуговування — зарплату всім лікарям платила держава, вони не мали права брати гроші з пацієнтів (щось до болю знайоме, правда?). Іспанія, чи не єдина з країн Західної Європи, мала широку мережу «профспілкових» санаторіїв та будинків відпочинку, дитячих літніх таборів. Франко на практиці намагався втілювати в життя дану ще 1939 року урочисту обіцянку — «проводити всю свою економічну політику перш за все в інтересах нижчих та середніх класів». Та все ж різниця у рівні економічного і соціального розвитку, в якості життя між Іспанією і демократичними країнами Західної Європи, хоча б сусідньою Францією, різко посилювалася. Хоч «холодна війна» між Сходом та Заходом дала змогу Іспанії вийти з міжнародної ізоляції: віхами цього стали військовий договір зі Сполученими Штатами 1953 року і вступ країни до ООН 1955 року — здавалося, що «іспанське закляття» відсталості і далі тяжітиме над країною. Через 15 років політики «економічного націоналізму» Франко змушений був поставити під сумнів саму концепцію «іспанськості» в економіці: «Наші закони (економічні) застаріли, оскільки багато які з них було ухвалено ще за часів європейської війни, коли ще були живими Гітлер та Муссоліні: треба модернізувати їх, зробивши гнучкішими».
«Над всією Іспанією безхмарне небо»
Згідно з міфом,
багато десятиріч культивованим у Радянському Союзі, саме почувши цей пароль,
переданий по радіо, одночасно повстали практично всі частини іспанської армії,
поліції та жандармерії. І беззбройні прибічники республіки голими руками
зупинили наступ до зубів озброєних контрреволюціонерів.
Насправді все
відбувалося трохи інакше. Заколот було підготовлено вкрай погано. Його
верховним керівником виступав генерал-лейтенант Хосе Санхурхо, який ще 1932
року очолив перший заколот проти республіки, що закінчився ганебною поразкою.
Відтоді Санхурхо доводилося жити в еміграції — у Португалії. Його найближчим
помічником, відомим заколотникам під псевдо «Директор», був командувач збройних
сил провінції Наварра бригадний генерал Еміліо Мола. Саме «Директор» розробляв
конкретні плани військового перевороту (і робив це, до речі, досить бездарно).
Для керівництва республіки повстання правих зовсім не стало громом з ясного
неба. Прем’єр-міністр Касарес Кірога свідомо не робив нічого, щоб ізолювати
бодай Молу. Він просто підштовхував правих до збройного виступу, сподіваючись
чомусь легко його придушити і заробити собі на цьому славу «рятівника
республіки».
Виступ правих
розпочався 17 липня 1936 року в Іспанському Марокко. Головні гарнізони Іспанії
приєдналися до заколоту лише наступного дня — 18 липня. Абсолютно незрозумілий
36-годинний розрив позбавив заколотників ефекту несподіваності, дозволивши
прибічникам республіки мобілізуватися у більшості міст країни і придушити там
спроби збройного виступу, так би мовити, «на пні». Найтрагічнішим для
заколотників стало те, що їх не підтримала більшість збройних сил.
Праві втратили свого
головного трибуна. Хосе-Антоніо Прімо де Рівера опинився на території,
контрольованій республіканцями, потрапив до в’язниці і через кілька місяців, 20
листопада 1936 року, був таємно розстріляний. Сили заколотників виявилися
розділеними провінцією Бадохос на дві зони — північну, на чолі з генералом
Молою, і південну — на чолі з генералом Франко, який ще 17 липня вилетів з
Канарських островів до Марокко.
Заколотники було зневірилися. «Якщо до 25
липня не досягнемо вирішального успіху, партію можна вважати програною», —
публічно заявив генерал Мола. Шукали шляхів до якогось компромісу з урядом
республіки а то навіть схилялися до капітуляції. Цьому, щоправда, перешкоджала
вже пролита велика кров. І республіканці, і націоналісти з перших же днів війни
вдалися до тотального винищення своїх політичних опонентів. За свідченням
Франсіско Гонсалеса Руса, автора книги «Я вірив Франко. Історія великого
розчарування», «лише у місті Херес-де-ла-Фронтера, яке налічувало тоді 75 тисяч
жителів, було розстріляно понад 3 тис. Стільки ж було страчено в містечку Морон
з 18 тисячами жителів». Натомість, наприклад, на флоті з усіх 650 адміралів та
вищих офіцерів 250 убили «революційні матроси». Однак, хоч би там що, доля
правого заколоту висіла на волосинці. І тоді її взяв у свої залізні руки
генерал Франко. Він сам проголосив себе головнокомандувачем сил націоналістів
за мовчазної згоди генерала Моли, який мав аж ніяк не менше підстав
претендувати на цю честь. «Хунта національної оборони», яка у вересні 1936-го
надала йому звання генералісимуса і призначила тимчасовим главою держави, лише
підтвердила його власний вибір.
Наймолодший генерал Європи
Франсіско-Пауліно-Ерменгільдо-Теодуло Франко-і-Баамонде народився 4 грудня 1892 року у приморському місті Ель-Фероль на північному заході Іспанії. Попри те, що рідне місто Франко лежить у Галісії — національному районі, населеному галісійцями, чия мова ближча до португальської, ніж до іспанської, і батько, і мати майбутнього генералісимуса були чистокровними кастільцями, власне іспанцями. Батько Франсіско, так само як дід, і прадід, і прапрадід, був офіцером іспанського королівського військово-морського флоту. Вступив до військово-морського училища і старший брат майбутнього каудильйо, і сам він із трирічного віку був упевнений, що єдине можливе для нього майбутнє — кар’єра морського офіцера.
1912 року молодого лейтенанта, за його власним бажанням, було переведено до Марокко, де іспанці вели важку колоніальну війну, яка остаточно закінчилася лише 1934 року. Саме в Північній Африці, де пройшла більша частина його військової служби до 1936 року, Франко здобув бойовий досвід, зробив блискучу кар’єру і завоював незаперечний авторитет у армійської верхівки. Вже 1913 року він став старшим лейтенантом в елітній Марокканській кавалерійській бригаді, а через два роки — наймолодшим, 23-річним майором іспанської армії. На той час брак професіоналізму та недбалість у виконанні своїх службових обов’язків пересічним іспанським офіцером стали притчею во язицех. Франко разюче відрізнявся від більшості колег — усе його життя було присвячене щонайкращому виконанню своїх командирських обов’язків. Він скрупульозно готувався до кожної бойової операції свого підрозділу. До рук зовсім небагатого Франко, на відміну від більшості інших офіцерів, ніколи не прилипло ні шеляга казенних грошей, і він здобув репутацію людини, ладної вбити винного, якщо солдатська пайка хліба виявиться на кілька грамів легшою, ніж мала би бути. Молодий офіцер був замкненою людиною, і дуже мало хто міг похвалитися, що став його другом чи бодай приятелем. Тим більше що Франко рішуче уникав будь-яких п’янок та гулянок, таких милих серцю більшості офіцерів (і не лише іспанських). У 1916 році його було тяжко поранено кулею в живіт, і після кількох місяців госпіталів Франко отримав призначення до міста Ов’єдо — центру «червоної» Астурії. Саме тут у серпні 1917 року Франко вперше мав справу з «ворогом внутрішнім» — придушував недозволений владою шахтарський страйк. Астурійська «операція» Франко була так само досконало підготовлена і проведена з такою ж жорстокістю та рішучістю, як його африканські операції. Шахтарі відтак мали багато вбитих, але страйк припинився.
Франко командував Іспанським іноземним легіоном. Цю частину було створено 1920 року, і Франко повернувся до Африки, щоб стати заступником командира легіону, а 1923 року — і командиром. Саме Іноземний легіон відіграв вирішальну роль у розгромі в 1925—26 роках основних сил марокканської повстанської Республіки Рифф, а Франко став національним героєм. У 1926 році він отримав звання бригадного генерала, ставши наймолодшим генералом в іспанській армії. Та й в арміях європейських країн загалом. А ще через два роки генерал став начальником уперше створеної в Іспанії Академії Генерального штабу в місті Сарагосі. Блискуча кар’єра Франко тим більше заслуговує поваги, що армія Іспанського королівства мала чи не найбільш кастовий характер у всій Європі. 80 відсотків іспанських генералів успадкували від батьків титули маркізів, герцогів чи графів. Франко ж до аристократії жодним чином не був причетний.
Подписаться на:
Комментарии (Atom)