«Над всією Іспанією безхмарне небо»  

     Згідно з міфом, багато десятиріч культивованим у Радянському Союзі, саме почувши цей пароль, переданий по радіо, одночасно повстали практично всі частини іспанської армії, поліції та жандармерії. І беззбройні прибічники республіки голими руками зупинили наступ до зубів озброєних контрреволюціонерів.

     Насправді все відбувалося трохи інакше. Заколот було підготовлено вкрай погано. Його верховним керівником виступав генерал-лейтенант Хосе Санхурхо, який ще 1932 року очолив перший заколот проти республіки, що закінчився ганебною поразкою. Відтоді Санхурхо доводилося жити в еміграції — у Португалії. Його найближчим помічником, відомим заколотникам під псевдо «Директор», був командувач збройних сил провінції Наварра бригадний генерал Еміліо Мола. Саме «Директор» розробляв конкретні плани військового перевороту (і робив це, до речі, досить бездарно). Для керівництва республіки повстання правих зовсім не стало громом з ясного неба. Прем’єр-міністр Касарес Кірога свідомо не робив нічого, щоб ізолювати бодай Молу. Він просто підштовхував правих до збройного виступу, сподіваючись чомусь легко його придушити і заробити собі на цьому славу «рятівника республіки».

     Виступ правих розпочався 17 липня 1936 року в Іспанському Марокко. Головні гарнізони Іспанії приєдналися до заколоту лише наступного дня — 18 липня. Абсолютно незрозумілий 36-годинний розрив позбавив заколотників ефекту несподіваності, дозволивши прибічникам республіки мобілізуватися у більшості міст країни і придушити там спроби збройного виступу, так би мовити, «на пні». Найтрагічнішим для заколотників стало те, що їх не підтримала більшість збройних сил.

     Праві втратили свого головного трибуна. Хосе-Антоніо Прімо де Рівера опинився на території, контрольованій республіканцями, потрапив до в’язниці і через кілька місяців, 20 листопада 1936 року, був таємно розстріляний. Сили заколотників виявилися розділеними провінцією Бадохос на дві зони — північну, на чолі з генералом Молою, і південну — на чолі з генералом Франко, який ще 17 липня вилетів з Канарських островів до Марокко.

 Заколотники було зневірилися. «Якщо до 25 липня не досягнемо вирішального успіху, партію можна вважати програною», — публічно заявив генерал Мола. Шукали шляхів до якогось компромісу з урядом республіки а то навіть схилялися до капітуляції. Цьому, щоправда, перешкоджала вже пролита велика кров. І республіканці, і націоналісти з перших же днів війни вдалися до тотального винищення своїх політичних опонентів. За свідченням Франсіско Гонсалеса Руса, автора книги «Я вірив Франко. Історія великого розчарування», «лише у місті Херес-де-ла-Фронтера, яке налічувало тоді 75 тисяч жителів, було розстріляно понад 3 тис. Стільки ж було страчено в містечку Морон з 18 тисячами жителів». Натомість, наприклад, на флоті з усіх 650 адміралів та вищих офіцерів 250 убили «революційні матроси». Однак, хоч би там що, доля правого заколоту висіла на волосинці. І тоді її взяв у свої залізні руки генерал Франко. Він сам проголосив себе головнокомандувачем сил націоналістів за мовчазної згоди генерала Моли, який мав аж ніяк не менше підстав претендувати на цю честь. «Хунта національної оборони», яка у вересні 1936-го надала йому звання генералісимуса і призначила тимчасовим главою держави, лише підтвердила його власний вибір.

Джерело: http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/fransisko_franko_neperemozheniy_generalisimus.html